22 листопада – четверта субота місяця – є Днем пам’яті жертв голодоморів. У цей день Україна і світ вшановують вбитих голодом під час геноциду 1932 – 1933 років.
На їх вшанування о 16.00 оголошується Національна хвилина мовчання в пам’ять жертв Голодомору, після якої розпочинається Акція «Запали свічку пам’яті». Національні пам’ятні заходи пройдуть під гаслом “Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у 33-му – непереможні сьогодні!”
.jpg)
.jpg)
Ось уже вісім десятиліть минуло з того часу, як страшна коса Голодомору пройшлася Україною. Наші бабусі та дідусі полягли за чужі ідеї. А одиниці тих, хто вижив, навіки закарбують у пам’яті, як жахливий сон, 1932-1933-ті роки…
А що передувало фізичному голоду? Людська зневіра. Атеїзм. 1929 року знімали церковні дзвони, аби переплавити їх на танки. Знищувалася релігійність та моральність народу. Настав голод духовний. Людські душі не витримували нестачі віри в Бога. Голод духовний почав знищувати людей морально ще на початку 30-х. Геноцид 1932-го став лише продовженням трагедії людства. Але чи можна вважати його покаранням за зневіру?
Голод забрав від 9 до 14 мільйонів українських селян. Знайдені в полі колоски ставали справжнім щастям. Але і їх не вистачало. Смажили млинці із шишкових зерен, збирали бур’яни. І так намагалися виживати.
Вимирали цілі населені пункти. Голод не лише знищував фізично, а й був направлений на те, щоб упокорити людей та викликати в них страх перед владою. І вони боялися. Але не так за власне життя, як за долю рідного українського народу в цілому. Це й був справжній патріотизм, здатність до самопожертви заради того, кого не знаєш, але кого вважаєш рідним.
Нам, молодому поколінню, важко сприймати, судити та оцінювати ті страшні часи. Але й ми маємо власну думку щодо пережитої предками трагедії. Важко усвідомити, що незабаром прийде смерть. А люди розуміли й були готові до зустрічі з нею. Неможливо уявити сучасного світу без хліба на прилавках магазинів, без картоплі, до якої ми так звикли. А в ті роки цей харч був найзаповітнішою людською мрією.
Ми щасливі нащадки наших героїчних батьків, бабусь та дідусів. Ми повинні зробити все, щоб не допустити подібної трагедії людства й вічно нести в серцях спогади про страшні події, тих, хто заплатив життям, і тих, хто вистояв.
Відходить в інший світ покоління, яке пережило Голодомор 1932-1933 років. Будуть втрачені для нащадків неоціненні пласти інформації про одну з найбільших трагедій українського народу за всю історію його існування. Але яким би не було наше теперішнє та майбутнє, історія Голодомору вічно житиме в свідченнях, що передаватимуться від покоління до покоління, як нагадування та застереження…
Тож нехай Свіча пам’яті, котру ми запалюємо щороку, й хвилина мовчання стануть символом нашої вічної, безмежної скорботи.
Величко Крістіна, юнкор
