Двадцять шостого листопада учням нашої школи пощастило зустрітись та поговорити з нашим кам`янецьким "кіборгом", який щойно приїхав з Донецького аеропорту.
Це була чудова і дуже хвилююча зустріч з Павлюком Андрієм Миколайовичем.
На цій зустрічі учні мали змогу запитати Андрія Миколайовича усе, що їх хвилювало. І він був приємно здивований такими дорослими питаннями, які хвилювали учнів, зокрема: "Як ви зважились піти на такий відважний крок, піти на війну?"- на яке він відповів з легкістю.
- Тут все дуже просто, мені є за кого воювати, адже у мене є син і дочка, і хто, як не я, піде туди захищати Батьківщину.
- Скажіть, будь ласка, чи правда те, що розповідають по телебаченні про втрати та становище в Донецькому аеропорті?
- Становище там дуже напружене, ведуться постійні обстріли, але ми з гідністю відбиваємо атаки ворога, тому ви можете спати спокійно. З мого батальйону, слава Богу, ще ніхто не загинув, тому мені важко буде сказати про втрати.
-А чи є у вас проблеми з медичною допомогою?
- Ні проблем з медичною допомогою у нас немає, у нас є чудові лікарі. Також нам вистачає техніки, щоб доставляти поранених до лікарень, тому з цим у нас проблем немає.
- Чи надходить вам якась допомога від волонтерів?
- Так і нам дуже приємно, що люди так про нас піклуються, до нас надходить дуже багато дитячих малюнків,
Ми спілкувались з "кіборгом" десь півтори години, нам було дуже цікаво послухати Андрія Миколайовича і ми дуже вдячні йому за те, що він завітав до нас. Під кінець зустрічі у дітей уже не було питань,а тільки ствердження: "Ви наш герой!".
Усі хотіли передати щось "кіборгам" та сказати щось особисто Андрію Миколайовичу, діти дарували обереги, зроблені власноруч , малюнки та сердечки з українською символікою і побажаннями.
Всі залишились задоволенні зустріччю. А мене ця зустріч навіть надихнула на написання вірша.
Наші герої!
Пішли вони на фронт далекий,
щоб захистити нас усіх.
Вони собі сказали: "Хто як не я піде туди?"
Нещадна війна,забирає серця
які ще не встигли побачить життя.
Вони отам воюють за всіх нас ,
за наше майбуття.
А ми тут плачемо за ними.
Ми молимось за них,ми просим Господа терпіння.
За що війна, хіба ми заслужили?
Чи заслужила мати та, не спати по ночам?
Чи заслужила ота дівчинонька виплакувати сині очі?
А дітки ті маленькі, що щодня плачуть:"Де мій тато?"
Ми бачимо як тяжко вам, нам шкода вас і кожна жінка
просить у неба і землі:"Не беріть їх собі!Боже, дай сили їм у боротьбі."
"Ніхто крім нас!", -сказали хлопці стиха і гайда захищати рідний край.
У них є діти, є дружини, є мати й батько, рідні є,
які ночами вже не сплять, чекають свого сина.
За що ті хлопці гинуть безупинно?
За що ридають діти і дружини?
Чому за чиїсь помилки, розплачуються діти України?
Нехай ми бідні, нехай загинем завтра, та ми загинемо не просто так,
бо після нас будуть і інші, яким тут також жить.
Я запитала в "кіборга" безстрашного:
"Чому пішли ви на війну?"- він відповів
"Мені, дитино, є за що боротись, хоча б за вас, бо ви це—діти України.
Та й Батьківщину треба підіймати, бо їй без нас уже ніяк."
Спитав маленький хлопчик:"Вам не страшно?"
"Побувши там уже нічого не боюся, бо знаю я за що воюю,
за ваше, дітки, майбуття,"- і після найщиріших слів оцих сердечних,
юрбою обступили оцього героя, з усіх боків
і всіх сторін,там кожен щось шепнув тихенько,
подарувавши щось від свого наймилішого сердечка.
У кіборга були вже повні очі сліз, та він не плакав, він боєць.
Я підійшла, й подарувавши і свій оберіг зі сльозами на очах, сказала я :
"Коли закінчиться війна?"- а він, я думала не відповість,
та обійнявши він сказав, що скоро.
І я повірила йому, бо так воно й буде.
Ми наковтались горя вже немало,ми натерпілись вже багато.
І смерті ще одного сина, не витримає серце України.
Нехай побиті і замучені боями, вони герої, назавжди!
Бути героєм своєї держави, ось що є дійсно назавжди!
Шидловська Іванна, юнкор
