За всю
історію нашого світу відбулося безліч кровопролитних війн та битв, але, на мою
думку, найвідчайдушнішою з усіх був бій під Крутами - бій, що відбувся 16 січня 1918 року на залізничній станції Крути
під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід
від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом Червоної гвардії
під проводом есера Михайла Муравйова та загоном з київських курсантів і козаків
«Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.
Уявіть: 4-тисячне військо проти чотирьох
сотень майже неозброєних студентів. Я впевнений,ці підлітки знали,що йдуть на
вірну смерть,як не на смерть то точно в полон. Але,не зважаючи на це,вони все
одно,взявшись за руки, рушили під ворожий вогонь.
У ході бою київські студенти змушені
були відступити через поранення та значні втрати. Вони відступали під
прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість.
Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою
відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам
протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко.
Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши
вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не
хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили, і продовжувати
наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.
Близько 17-ї
години наступного дня зібралися усі
українські підрозділи, з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що
стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний
звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та
вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний
командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з більшовицького боку
(близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з
27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу
Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще
не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. Особисто в мене
перехоплювало дух,а по тілу бігли мурашки,коли я вперше почув про цю історію.
Майже аналогічна ситуація почалася 21
листопада 2013 року в Києві на майдані Незалежності. Думаю,ви вже здогадалися
про що я. Спочатку на головну площу Києва почали невеликими групками сходитись
звичайні студенти,задля протесту проти корупції та свавілля правоохоронних
органів. Пізніше, протестанти почали
закликати усіх до революції у соцмережах Twitter та Facebook. І це дало
плоди. Вже протягом 5-ти днів аудиторія протестуючих з якоїсь сотні зросла до
кількох тисяч.
Далі
розповідати про це нема сенсу, адже кожен українець і так все знає про ті
події,які продовжувались ще 4 місяці. Я лише хочу освіжити у вашій пам’яті
одне: як наші українці пліч-о-пліч
боролися з спец. підрозділом «Беркут». Вони так само,як ті юнаки під
Крутами йшли на ворога майже без жодної
амуніції і без жодного сумніву в очах. В їхніх очах лише була любов до
Батьківщини та впевненість, що її потрібно захистити. Такий патріотизм притаманний ЛИШЕ українцям.
Мосійчук Дмитро, юнкор
