Наші бабусі та дідусі полягли за чужі ідеї. А одиниці тих, хто вижив, навіки закарбують у пам’яті, як жахливий сон, 1932-1933-ті роки…А що передувало фізичному голоду? Людська зневіра. Атеїзм. 1929 року знімали церковні дзвони, аби переплавити їх на танки. Знищувалася релігійність та моральність народу. Настав голод духовний. Людські душі не витримували нестачі віри в Бога. Голод духовний почав знищувати людей морально ще на початку 30-х. Геноцид 1932-го став лише продовженням трагедії людства. Але чи можна вважати його покаранням за зневіру?
Голод забрав від 9 до 14 мільйонів українських селян. Знайдені в полі колоски ставали справжнім щастям. Але і їх не вистачало. Смажили млинці із шишкових зерен, збирали бур’яни. І так намагалися виживати.
Трохи легше було хіба що в містах, де людям видавали картки на продукти, проте й там не вистачало харчів. Жителі масово намагалися перетнути кордон і врятуватися від жахіття, але радянські прикордонні війська сумлінно виконували наказ керівництва й не випускали замордованих людей за межі України.
Надзвичайно поширеними були випадки канібалізму. А ті, хто витримував напади голоду, рятували дітей, віддаючи їм останній харч, жертвуючи власним життям.
Вимирали цілі населені пункти. Голод не лише знищував фізично, а й був направлений на те, щоб упокорити людей та викликати в них страх перед владою.
І вони боялися. Але не так за власне життя, як за долю рідного українського народу в цілому. Це й був справжній патріотизм, здатність до самопожертви заради того, кого не знаєш, але кого вважаєш рідним.
Нам, молодому поколінню, важко сприймати, судити та оцінювати ті страшні часи. Але й ми маємо власну думку щодо пережитої предками трагедії. Важко усвідомити, що незабаром прийде смерть. А люди розуміли й були готові до зустрічі з нею. Неможливо уявити сучасного світу без хліба на прилавках магазинів, без картоплі, до якої ми так звикли. А в ті роки цей харч був найзаповітнішою людською мрією.
Ми дотепер зі співчуттям ставимося до очевидців тих страшних, особливо для України, часів. Покоління початку ХХ століття можна назвати одним із найстражденніших. Перша світова війна – людські втрати. Голодомор – втрати. Велика Вітчизняна війна – знову втрати. Невже українська нація заслуговує на всі випробування, які несе їй доля? Тоді українців гріла та годувала незламна віра в майбутнє. Віра, яка заново виросла після повного зневір’я душі.
Ми щасливі нащадки наших героїчних батьків, бабусь та дідусів. Ми повинні зробити все, щоб не допустити подібної трагедії людства й вічно нести в серцях спогади про страшні події, тих, хто заплатив життям, і тих, хто вистояв.
Тож нехай Свіча пам’яті, котру ми запалюємо щороку, й хвилина мовчання стануть символом нашої вічної, безмежної скорботи.
Величко Крістіна, юнкор
